“Якщо ти спокійно молишся в храмі, а завтра там знайдуть схованку з боєприпасами – тоді нічого дивуватися не варто”, – такими словами зустрів мене Віталій, колишній парафіянин одного з храмів УПЦ МП у Харкові. Після масових обшуків у приміщеннях церков він, як і багато харків’ян, почав задумуватися над питаннями, які раніше здавалися далекими від релігії.
За останні шість місяців СБУ провела понад 30 обшуків у храмах та монастирях УПЦ по всій країні. У Харківській області затримали трьох священників за підозрою у співпраці з ФСБ. Ці події сколихнули не лише релігійну спільноту, але й змусили багатьох українців переосмислити роль церкви в умовах війни.
Історія викриття: від молитов до державної зради
“Мені досі важко в це повірити”, – каже Марія Петренко, прихожанка храму на Салтівці. “Наш отець Сергій завжди говорив правильні речі, молився за Україну. А тепер виявилося, що він передавав інформацію про переміщення військової техніки через мобільний додаток.”
За даними СБУ, затриманий священник використовував месенджер для передачі координат та фотографій військових об’єктів. Його затримали під час спроби фотографування одного з об’єктів критичної інфраструктури Харкова.
“Це не поодинокі випадки”, – пояснює Тарас Березовець, експерт з питань безпеки, з яким мені вдалося поговорити. “ФСБ цілеспрямовано використовує релігійний фактор як інструмент гібридної війни. Священники мають доступ до великої кількості людей, чують багато особистої інформації і часто користуються беззаперечним авторитетом серед парафіян.”
Механізми впливу: як працює мережа агентів
За словами експертів, методи вербування священників включають ідеологічний вплив, шантаж та фінансову мотивацію. Протоієрей Віктор Маринчак, капелан ЗСУ, пояснює:
“Історично багато священників УПЦ МП проходили навчання в російських духовних семінаріях, де їх системно виховували в дусі ‘русского мира’. Коли починалася війна, їх зв’язки з Москвою не обірвалися, а для деяких стали навіть міцнішими.”
Олександр Лисенко, колишній співробітник правоохоронних органів, розповідає про схему роботи: “Завербований священник стає не просто джерелом інформації. Він може створювати мережу інформаторів серед парафіян, особливо тих, хто має доступ до важливих об’єктів чи інформації. Також через проповіді та особисті бесіди поширюється наратив, вигідний агресору.”
Реакція громади: між вірою та безпекою
На вулицях Харкова думки розділилися. Багато вірян опинилися перед складним вибором.
“Я ходила до цього храму 15 років. Куди мені тепер іти? Як розрізнити, де справжня віра, а де – робота на ворога?” – ділиться сумнівами пенсіонерка Надія Іванівна.
Ігор Терехов, мер Харкова, закликав жителів міста бути пильними, але уникати релігійних конфліктів: “Безпека міста – наш пріоритет. Але важливо розуміти, що більшість віруючих – це мирні громадяни, які так само хочуть захистити Україну. Справа не в релігії, а в конкретних людях, які зрадили свою країну.”
Законодавчі ініціативи та правові аспекти
Верховна Рада вже розглядає законопроєкт, який має врегулювати діяльність релігійних організацій, пов’язаних з країною-агресором. Юрист Марина Соколова пояснює:
“Закон має на меті не заборонити релігію, а забезпечити прозорість фінансування та зв’язків церковних структур. Будь-яка організація, яка має центр керування в країні-агресорі, повинна чітко це декларувати.”
Представники самої УПЦ наголошують, що вже розірвали зв’язки з Московським патріархатом, але питання залишається відкритим. Митрополит Епіфаній, предстоятель ПЦУ, коментує: “Недостатньо просто змінити назву. Важливо змінити мислення та лояльність.”
Міжнародний контекст та висновки
Використання релігійних структур для впливу – не нова тактика у світовій практиці розвідувальних служб. Подібні випадки фіксувалися в багатьох країнах Європи.
“Церква як інституція має величезний вплив на формування громадської думки. ФСБ це чудово розуміє і активно використовує”, – зазначає Андрій Ковальов, аналітик Центру протидії дезінформації.
На думку експертів, Україні потрібен виважений підхід, який забезпечить і свободу віросповідання, і національну безпеку.
Повертаючись до Салтівки, зустрічаю біля закритого храму групу літніх жінок. “Ми тепер ходимо до церкви в сусідньому мікрорайоні, – каже одна з них. – Важко було змінити звичку, але розуміємо: віра в Бога і віра в Україну мають бути разом, а не протиставлятися”.
Можливо, в цьому і є відповідь на складне питання співіснування релігії та безпеки в умовах війни – коли духовність підтримує, а не підриває стійкість народу перед обличчям агресора.
