Студенти Харкова навчання в укриттях під час розвитку військової інженерії
Дев’ята ранку. Повітряна тривога. Десятки студентів Харківського політехнічного інституту швидко спускаються до підвального приміщення, облаштованого під укриття. Хтось тягне ноутбук, хтось конспекти. За кілька хвилин розпочнеться лекція з проектування безпілотних систем.
Під низькими стелями бомбосховища сидить 21-річний Максим Ковальчук. Він старанно креслить схему електронної плати для дрона на екрані планшета. «Ніколи не думав, що мої студентські роки пройдуть під землею», – зізнається майбутній інженер, не відриваючись від роботи.
Війна змінила все у Харкові – місті, розташованому лише за 30 кілометрів від російського кордону. Але вона не зупинила освіту. Навпаки, надала їй нового, практичного сенсу.
Адаптація навчального процесу
«Коли почалася повномасштабна війна, ми зрозуміли, що маємо переорієнтувати навчальні програми», – розповідає Олена Петренко, викладачка кафедри автоматизованих систем. «Наші студенти хотіли робити щось корисне для фронту, а не просто вивчати теорію».
В укритті, де раніше зберігалися господарські речі, тепер розташована імпровізована лабораторія. Студенти працюють над реальними проектами – від систем управління дронами до пристроїв радіоелектронної боротьби. Стіни кімнати обклеєні кресленнями та схемами. В кутку – полиці з деталями, подаровані волонтерами та випускниками.
«У нас немає часу на абстрактні завдання. Кожен проект має потенційне застосування на передовій», – пояснює Андрій Верховський, доцент кафедри робототехніки. Він показує невеликий безпілотник, створений студентами. «Цю модель ми розробили спільно з військовими. Вона може виконувати розвідувальні функції в умовах сильних радіоперешкод».
Особисті історії студентів
Двадцятирічна Марина Шевченко навчається на третьому курсі. Дівчина розробляє програмне забезпечення для аналізу даних з безпілотників. «Мій брат зараз на фронті, і я хочу, щоб моя робота допомагала таким, як він», – говорить вона, нервово поправляючи окуляри. «Коли сидиш в укритті під час обстрілу і при цьому працюєш над чимось, що може врятувати чиєсь життя, відчуваєш, що робиш щось дійсно важливе».
Навчання в укриттях стало буденністю. Студенти жартують, що вже визначають найкращі місця – де краще ловить інтернет і де менше протікає стеля під час дощів.
Організація навчального простору
«Звісно, умови далекі від ідеальних», – визнає Олег Мірошниченко, декан факультету. «Але ми адаптувалися. Встановили додаткові роутери, придбали генератори, організували систему вентиляції. Дехто з викладачів навіть приносить термоси з кавою для студентів, щоб підтримувати робочу атмосферу».
Унікальність ситуації в тому, що теоретичні розробки студентів швидко проходять практичну перевірку. Військові інженери регулярно відвідують університет, консультують молодь і забирають найбільш перспективні зразки для тестування.
«Це безпрецедентний досвід», – підкреслює Ірина Василенко, професорка кафедри електроніки. «Наші студенти бачать, як їхні ідеї втілюються в життя за лічені тижні. У мирний час такий цикл розробки міг тривати роками».
Навчання як форма спротиву
Для багатьох студентів навчання в університеті стало не лише способом здобуття професії, але й формою спротиву. «Кожен воює на своєму фронті», – переконаний Денис Литвиненко, четвертокурсник. «Хтось зі зброєю, а хтось – з паяльником і програмним кодом».
Місцевий волонтер Сергій Ткаченко, який допомагає університету з обладнанням, з гордістю розповідає: «Харківські студенти – це наше майбутнє. Вони не просто навчаються, вони творять нові технології в найскладніших умовах. Це справжній харківський характер».
Перспективи та майбутнє
Незважаючи на постійну небезпеку, університет продовжує працювати. Частина занять відбувається онлайн, але лабораторні та практичні роботи проводяться в укриттях. За словами адміністрації, близько 70% студентів продовжують навчання, хоча багато з них виїхали з міста.
«Ми розуміємо, що готуємо кадри не просто для промисловості, а для відбудови країни», – говорить ректор університету Віктор Соколовський. «Ці молоді інженери вже зараз створюють технології, які допомагають захищати Україну, а в майбутньому стануть основою нашої оборонної промисловості та цивільного виробництва».
Коли стихає сирена повітряної тривоги, студенти неохоче залишають укриття. Дехто залишається допрацювати проекти. В університетських коридорах знову лунають розмови про схеми, алгоритми та матеріали. Життя триває, і разом з ним – навчання, яке сьогодні важливе як ніколи.
«Дивно, але війна зробила нас ближчими», – посміхається Максим, збираючи свої креслення. «Тепер ми не просто одногрупники. Ми команда, яка робить спільну справу. І це відчуття єдності дає сили продовжувати, навіть коли над головою лунають сирени».
