Історія полоненого Хамзата: від оманливих обіцянок до українського фронту
В одному з пунктів тримання російських військовополонених на Харківщині перебуває 23-річний Хамзат. Уродженець Інгушетії, він потрапив у полон минулого місяця під час боїв на Куп’янському напрямку. Його історія — це розповідь про те, як російська військова машина перемелює долі молодих чоловіків з регіонів.
Хамзат сидить на стільці в невеликій кімнаті. Його погляд — суміш розгубленості та втоми. На запитання відповідає тихо, але чітко. “Я ніколи не думав, що опинюся тут. Навіть не знав, куди саме їду, коли підписував контракт“, — розповідає він.
Шлях до полону
До війни Хамзат працював на будівництві в Москві. Заробляв непогано — близько 60 тисяч рублів на місяць. Але коли прийшла пропозиція від військкомату підписати контракт, йому пообіцяли втричі більше.
“Сказали, що зароблятиму 200 тисяч на місяць, плюс бонуси за бойові. Обіцяли, що будемо в другій лінії, не на передовій. Що я знаходитимусь у тилу, охоронятиму об’єкти. А опинився прямо під обстрілами”, — згадує полонений.
На підготовку відвели лише два тижні. За цей час Хамзат та інші новобранці вивчили базове поводження зі зброєю та пройшли короткий курс тактичної медицини. “Це було схоже більше на галочку, ніж на справжнє навчання“, — зізнається він.
Реальність війни
Після цього їх перекинули на Куп’янський напрямок. Хамзат потрапив до штурмової групи, хоча навіть не розумів, що це означає. Вже на другий день бойового чергування під час наступу українські сили взяли групу в оточення.
“Наш командир загинув одразу. Ми залишились без зв’язку і без розуміння, що робити далі. Просто сиділи в окопі під обстрілами”, — розповідає Хамзат. Через кілька годин українські військові запропонували здатися, і він разом з трьома побратимами вирішив зберегти своє життя.
Серед полонених, з якими спілкувались журналісти, історія Хамзата непоодинока. Багато хто розповідає про обман з боку російських вербувальників, про відсутність належної підготовки та про те, що їх кидали на найгарячіші ділянки фронту практично без шансів на виживання.
Національний аспект російської стратегії
Офіцер Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Віталій Матвієнко зазначає: “Більшість полонених — це вихідці з найбідніших регіонів Росії. Для них контракт — це спосіб вирватися з бідності. Але вони не розуміють, що ціна цього контракту може бути надто високою“.
За даними української розвідки, російське командування все частіше використовує в боях представників національних меншин — чеченців, бурятів, дагестанців, інгушів. Це робиться для того, щоб зменшити кількість загиблих етнічних росіян, особливо з великих міст, де антивоєнні настрої можуть зрости через високі втрати.
Життя в полоні
Хамзат зізнається, що зараз відчуває полегшення від того, що війна для нього закінчилася. “Я розумію, що зробив помилку, коли підписав контракт. Нас використали як гарматне м’ясо“, — каже він.
У пункті тримання полонених Хамзату та іншим надають медичну допомогу, триразове харчування та можливість зв’язатися з рідними. Українська сторона дотримується Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими.
“Тепер я просто хочу, щоб війна закінчилася. Хочу повернутися додому і більше ніколи не брати до рук зброю”, — говорить Хамзат, дивлячись у вікно на осінній харківський пейзаж, такий схожий на його рідну Інгушетію і водночас такий далекий.
Висновок
Історія Хамзата — це історія тисяч молодих людей, яких російська пропаганда та економічні обставини штовхнули на війну проти України. Війну, смислу якої більшість з них не розуміє, але ціну якої вони платять своїми життями.
