Сергій Кравченко дивиться кудись повз мене, коли розповідає про свій полон. Його погляд ніби повертається до тих подій, які сталися півроку тому. Він досі пам’ятає кожну деталь: запах сирої землі, в якій довелось ховатися від ворожих дронів, біль від побоїв і те відчуття, коли він вперше після втечі відчув себе у безпеці.
“Найстрашніше – це не фізичний біль. Найгірше – усвідомлювати, що твоє життя залежить від людей, які не вважають тебе за людину”, – каже Сергій, головний сержант 92-ї окремої механізованої бригади.
Історія незламності
Історія Сергія Кравченка — це історія незламності. У травні 2024 року, під час запеклих боїв на Харківщині, його підрозділ потрапив в оточення. Поранений, він опинився в полоні.
“Нас було семеро. Троє загинули під час бою, четверо потрапили в полон. Зв’язку не було, підкріплення не прибуло вчасно”, – згадує військовий.
Перші години полону
Сергій описує перші години полону як суцільний кошмар. Допити, побої, психологічний тиск. Полонених тримали в підвалі якогось адміністративного приміщення в окупованому селищі на Харківщині.
“Вони постійно питали про розташування наших військ, про озброєння. Я називав тільки ім’я, прізвище та військове звання — більше нічого”, – розповідає Сергій.
За його словами, умови утримання були нелюдськими: брудне приміщення, відсутність медичної допомоги, мізерні порції їжі. “Ми спали на бетонній підлозі. Воду давали раз на день, їжу — через день”.
Оксана Петренко, психологиня Центру реабілітації військових, пояснює: “Такі умови — це частина психологічного тиску. Мета ворога — зламати людину морально, щоб отримати інформацію”.
Втеча з полону
На третій день полону Сергій вирішив тікати. Під час конвоювання до іншого приміщення він помітив, що охорона втратила пильність.
“У мене було лише кілька секунд. Я розумів, що другого шансу може не бути”, – згадує сержант. Сергій вдарив конвоїра, вихопив зброю і зміг втекти до найближчого лісу.
48 годин боротьби за життя
Наступні 48 годин перетворилися на справжню гонку на виживання. Без води, їжі, з пораненою ногою, він пересувався здебільшого вночі, орієнтуючись за зірками.
“Вдень я ховався в чагарниках, закопувався в листя, щоб не потрапити на камери дронів. Найбільше боявся собак — вони могли видати моє місце”, – розповідає Сергій.
Володимир Іванченко, командир Сергія, коментує: “Такі втечі — велика рідкість. Потрібна неймовірна сила волі та знання місцевості. Ми вже не сподівалися побачити його живим”.
На другу добу Сергій натрапив на покинуту хату в зруйнованому селі. Там він знайшов трохи консервів та стару куртку, яка допомогла йому замаскуватися.
“Я пам’ятаю кожну хвилину цієї подорожі. Коли нарешті побачив наші позиції, то ледве стримував сльози”, – згадує військовий.
Шлях до відновлення
Зараз Сергій проходить реабілітацію у Харківському військовому шпиталі. Фізичні рани загоюються швидше, ніж психологічні травми.
“Щоночі мені сняться кошмари. Я досі здригаюся від гучних звуків”, – зізнається він.
За словами лікарів, подібні симптоми характерні для людей, які пережили полон. “Більшість наших пацієнтів потребує тривалої психологічної підтримки”, – пояснює Марина Коваленко, завідувачка відділення психологічної реабілітації.
Попри все пережите, Сергій планує повернутися до служби. “Моя бригада — це моя родина. Я знаю, що потрібен там”, – твердо каже він.
Символ незламності
Історія Сергія Кравченка — лише одна з багатьох, але вона показує незламність українських військових. На запитання, що допомогло йому вижити, сержант відповідає просто: “Думка про дім, про родину. І про те, що я ще маю захищати свою землю”.
За офіційними даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, станом на серпень 2024 року, в російському полоні перебуває понад дві тисячі українських військових та цивільних. Обміни відбуваються, але надто повільно.
Михайло Терещенко з громадської організації “Повернення з пекла” підкреслює: “Кожна історія втечі з полону — це промінь надії для всіх, хто чекає своїх рідних. Ми маємо розповідати ці історії, щоб світ знав правду про те, що відбувається”.
У Харкові, місті, яке найкраще розуміє ціну свободи, історії таких людей як Сергій Кравченко вселяють віру в перемогу. Вони нагадують нам, що найбільша сила українців — у незламності духу та вірності своїй землі.
