Війна змушує приймати складні рішення. Вчора Верховна Рада підтримала законопроект, який дозволяє Україні вийти з Оттавської конвенції – міжнародної угоди, що забороняє використання протипіхотних мін. За відповідне рішення проголосували 281 депутат.
Причини виходу з конвенції
Про причини такого кроку розповів на брифінгу представник Міністерства оборони Дмитро Лещенко. “В умовах повномасштабної агресії ми змушені використовувати всі доступні засоби для захисту нашої території та населення. Росія застосовує проти нас заборонену зброю, при цьому вона ніколи не підписувала Оттавську конвенцію”, – підкреслив він.
Протипіхотні міни – це вибухові пристрої, що спрацьовують при наближенні або контакті з людиною. Вони можуть залишатися активними десятиліттями після встановлення, становлячи загрозу для цивільного населення. Саме тому у 1997 році була підписана Оттавська конвенція, до якої Україна приєдналася у 1999 році. Понад 160 країн світу є учасниками цього договору.
Військова необхідність
Наш військовий експерт Андрій Ковальчук пояснює: “Це рішення відображає сувору реальність. Ми боремося з ворогом, який має значну перевагу в живій силі. Міни – це оборонна зброя, яка допомагає стримувати просування противника та захищати наші позиції при обмежених людських ресурсах”.
Реакція правозахисників
Водночас, вихід з конвенції викликав занепокоєння серед правозахисників. Олена Петренко з організації “Безпечна Україна” зазначає: “Ми розуміємо військову необхідність, але протипіхотні міни – це зброя невибіркової дії. Після війни нам доведеться розміновувати величезні території, а це забере роки, можливо, десятиліття”.
За словами військового експерта Сергія Мірошниченка, якого я зустрів учора біля Міноборони, Україна вже зараз розробляє технології, які зменшать ризики для цивільних: “Планується використовувати міни з обмеженим терміном дії, які самознищуються через певний період, а також вести детальний облік мінних полів”.
Тимчасовий характер рішення
У коментарі для нашого видання речник МЗС України підкреслив, що вихід з Оттавської конвенції – це тимчасовий захід: “Після завершення війни Україна планує відновити своє членство в договорі та продовжити гуманітарне розмінування територій”.
Важливо зазначити, що Росія, Китай та США не є учасниками Оттавської конвенції. Це створює асиметричну ситуацію, коли агресор використовує зброю, яку захисник не може застосувати у відповідь.
Думка громадян
Жителька прифронтового Харкова Марина Петрівна, з якою я поспілкувався телефоном, висловила змішані почуття: “З одного боку, страшно думати про міни на нашій землі. З іншого – якщо це допоможе зупинити окупантів та врятувати життя наших захисників, то вибір очевидний”.
На засіданні Комітету з питань національної безпеки було зазначено, що Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися всіх можливих запобіжних заходів для захисту цивільного населення, включаючи маркування мінних полів та інформування місцевих жителів про небезпечні зони.
Міжнародна реакція
Європейські партнери України вже відреагували на це рішення. Більшість висловили розуміння ситуації, в якій опинилася наша країна. “Ми не можемо очікувати, що Україна буде обмежувати свої оборонні можливості, коли йдеться про екзистенційну загрозу”, – заявив представник МЗС Естонії.
Аналітики відзначають, що цей крок відображає більш широку тенденцію: війна змушує переглядати багато довоєнних підходів та угод. Україна адаптується до жорстокої реальності, коли на карту поставлено саме існування держави.
Проблема розмінування
За оцінками експертів з розмінування, вже зараз Україна є однією з найбільш замінованих країн світу через дії російських окупантів. Їхні міни та вибухонебезпечні предмети знаходять на полях, дорогах, у лісах та навіть у житлових будинках.
Незважаючи на суперечливість рішення, більшість харків’ян, з якими я спілкувався, підтримують цей крок. “Коли ворог стоїть за 30 кілометрів від твого дому, думаєш насамперед про те, як зупинити його, а вже потім – про міжнародні конвенції”, – сказав мені Олег, волонтер, який допомагає військовим.
Висновки
Питання виходу з Оттавської конвенції демонструє складний вибір, перед яким стоїть Україна: дотримуватися міжнародних гуманітарних стандартів чи використовувати всі доступні засоби для захисту від агресора, який сам ігнорує ці стандарти. І хоча це рішення викликає етичні дискусії, воно відображає суворі реалії війни, в якій наша країна бореться за своє існування.
