У сірому зимовому Харкові, де повітря пронизує холод і тривога, поезія стає одним із способів зберегти душу. Особливо коли ця поезія народжена на передовій. Юлія Паєвська, відома як “Тайра” – парамедик, волонтерка, колишня полонена, а тепер і поетеса, чиї вірші стали голосом війни.
“Деякі люди перековуються на поетів під час бойових дій,” – розповідає Юлія під час її візиту до Харкова. Її очі, втомлені, але сповнені рішучості, ніби продовжують бачити те, що звичайній людині важко навіть уявити.
Історія Паєвської – це шлях від цивільної медикині до парамедика, який врятував сотні життів, а потім – три місяці російського полону. Саме там, у найтемніших кутках людського досвіду, народилися її перші вірші.
“Коли тебе позбавляють всього, залишається лише те, що всередині,” – ділиться Тайра. – “Я почала складати вірші в голові, повторювати їх, щоб не забути. Це був спосіб зберегти розум і душу.”
Поезія як свідчення
Вірші Юлії – це не просто літературні твори. Це свідчення, документи епохи, які фіксують те, що статистика і новини ніколи не зможуть передати – людський вимір війни.
У її збірці “Тайра. Життя. Перший крок у пекло” кожен рядок ніби просякнутий кров’ю і болем, але водночас – незламною силою духу:
“Я бачила смерть так близько,
Що можу описати її запах.
Та бачила й життя, що повертається,
Коли здається – вже кінець.”
Як розповідає сама авторка, деякі з віршів народилися буквально під обстрілами, в перервах між порятунком поранених.
“Багато хто дивується, як можна писати вірші на війні. А я дивуюся, як можна їх не писати,” – говорить Паєвська. – “Коли бачиш такі речі, слова самі шукають вихід.”
Від Майдану до фронту
Шлях Тайри до поезії почався задовго до повномасштабного вторгнення. Ще під час Революції Гідності вона організувала волонтерську медичну службу, яка згодом стала легендарною евакуаційною бригадою “Ангели Тайри”.
“На Майдані я зрозуміла, що маю робити те, що вмію найкраще – рятувати людей,” – згадує Юлія. – “А вже на Донбасі, починаючи з 2014-го, це стало справою життя.”
За роки війни її бригада врятувала понад 500 українських воїнів. Тайра особисто навчила тактичної медицини тисячі бійців. Але найважчим випробуванням став Маріуполь, де вона працювала до останнього, вивозячи поранених із міста, що помирало в облозі.
“У Маріуполі я бачила речі, які неможливо описати звичайними словами,” – каже вона, і її голос трохи тремтить. – “Тому й прийшла поезія – бо лише метафори можуть передати те, що там відбувалося.”
Полон і свобода творчості
16 березня 2022 року Юлія потрапила в полон. Три місяці в російській в’язниці стали не лише випробуванням, а й перетворенням – саме там народилася Паєвська-поетеса.
“Я повторювала вірші, щоб не збожеволіти. Складала нові. Коли немає паперу і олівця, пам’ять стає єдиним інструментом,” – розповідає вона.
Після звільнення з полону Юлія не лише видала збірку поезій, а й продовжила свою медичну місію. Сьогодні вона працює над створенням центру реабілітації для поранених військових і цивільних.
“Поезія і медицина для мене нероздільні. Обидві лікують – тіло і душу,” – пояснює Тайра.
Голос Харкова у її віршах
Харків займає особливе місце у творчості Паєвської. Місто, що стоїть на кордоні з агресором, місто університетів і заводів, що стало символом опору – все це відображається в її нових віршах.
“Харків – це місто, яке вміє тримати удар,” – говорить Юлія. – “Я бачу в харків’янах те саме, що й у захисниках Маріуполя – нескореність і гідність.”
Під час візиту до нашого міста Тайра зустрілася з медиками, військовими та студентами. Вона читала вірші в напівтемних приміщеннях під звуки повітряної тривоги, і це додавало її словам особливої сили.
“Війна змінює поезію, як і все інше,” – розмірковує вона. – “Українські поети сьогодні – це літописці, свідки, бійці. Наші слова – теж зброя.”
Майбутнє української літератури
На запитання про майбутнє української літератури Паєвська відповідає з несподіваним оптимізмом.
“Ми переживаємо болісне, але важливе народження нової української культури,” – говорить вона. – “Війна – страшна річ, але вона змушує говорити правду. А справжня література завжди про правду.”
За її словами, сучасні українські письменники формують нову літературну традицію – відверту, сильну, позбавлену колоніальних комплексів.
“Після нашої перемоги світ почує українських поетів і прозаїків, як ніколи раніше,” – переконана Тайра. – “Бо ми говоримо про те, що пережили самі, а не теоретизуємо про війну з безпечної відстані.”
Саме ця автентичність досвіду робить голос Юлії Паєвської таким важливим – не лише для літератури, а й для розуміння того, що відбувається з Україною і українцями у цей переломний історичний момент.
Завершуючи нашу розмову, Тайра читає вірш, написаний спеціально для харків’ян:
“Місто, що дивиться в очі війні,
Не відводячи погляду, прямо.
В кожному домі, на кожній стіні
Пишеться наша незламна програма.”
І в цих словах – уся сила харківського характеру, який знаходить відображення у творчості тих, хто бачив війну зблизька і знайшов у собі сили перетворити біль на мистецтво.
