Сьогодні українська прокуратура оприлюднила шокуючу статистику: щонайменше 273 українські військовополонені загинули у російському полоні з початку повномасштабного вторгнення. Ці цифри змушують замислитись не лише про масштаб трагедії, а й про долю кожної людини, яка потрапила до ворожого полону.
“Кожен із цих 273 випадків — це не просто статистика, це зламане життя, зруйнована родина, невимовний біль близьких”, — коментує ситуацію Олексій Білоцерківський, представник Харківської правозахисної групи, з яким ми поспілкувалися вчора.
Нелюдські умови утримання
За даними прокуратури, більшість смертей сталася внаслідок катувань, відмови у медичній допомозі та нелюдських умов утримання. Особливо вразливими виявилися поранені бійці, яким окупанти свідомо не надавали необхідного лікування.
Мати одного з полонених, Тетяна Коваленко з Харкова, розповіла нам свою історію: “Мій син Андрій потрапив у полон під Ізюмом. Три місяці ми не знали, живий він чи ні. Коли нарешті отримали підтвердження через Червоний Хрест, що він у полоні, це було і полегшення, і початок нового кошмару. Щоночі я прокидаюся від думки: чи не катують його зараз?”
Міжнародна реакція
Міжнародні організації, включаючи ООН та ОБСЄ, неодноразово висловлювали занепокоєння щодо порушення Росією Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Україна передала до Міжнародного кримінального суду докази воєнних злочинів, пов’язаних із вбивствами та катуваннями полонених.
“Росія свідомо створила систему знущань над українськими полоненими. Це цілеспрямована політика терору, яка має на меті зламати не тільки бійців, а й моральний дух українського суспільства”, — заявив під час брифінгу прокурор Харківської області Олександр Фільчаков.
Резонансні випадки
Особливо резонансними стали випадки масової загибелі полонених в Оленівці та під час транспортування. Михайло Подоляк, радник глави Офісу Президента, підкреслив, що міжнародна спільнота має реагувати на ці воєнні злочини більш рішуче: “Кожен день зволікання — це ще одне життя українського захисника під загрозою”.
На харківщині особливо гостро сприймають новини про полонених. Багато родин з нашого регіону й досі не мають інформації про долю своїх рідних, які потрапили до полону під час боїв за Харківську область.
Підтримка родин полонених
Волонтерка Світлана Гримчак, яка займається підтримкою родин полонених, зазначає: “Найстрашніше — це невідомість. Люди готові почути будь-яку правду, аби тільки знати, що сталося з їхніми рідними. Коли людина просто зникає, і ти не знаєш — в полоні вона, загинула чи, може, поранена десь лежить — це нестерпно”.
Українська влада продовжує докладати зусиль для звільнення полонених. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими працює над верифікацією списків та підготовкою обмінів. За останній рік вдалося повернути додому понад 800 українських захисників.
Процес обміну
“Кожен обмін — це складний процес, який потребує дипломатичних зусиль, залучення міжнародних посередників і постійного тиску на Росію”, — пояснює Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради з прав людини.
Звільнені з полону бійці розповідають жахливі історії про умови утримання. Вони свідчать про систематичне недотримання базових прав людини: відсутність медичної допомоги, голод, фізичне та психологічне насильство, приниження гідності.
Реабілітація та справедливість
Психологи, які працюють з колишніми полоненими, відзначають, що реабілітація таких людей — довготривалий і складний процес. “Травматичний досвід полону залишає глибокий слід. Людям потрібна комплексна підтримка — медична, психологічна, соціальна”, — говорить Наталія Зубченко, психологиня Харківського центру психосоціальної реабілітації.
Родини загиблих у полоні українців вимагають справедливості та покарання винних. Вони об’єднуються в громадські організації, щоб привернути увагу до проблеми та підтримати одне одного.
“Мій брат загинув у полоні. Його тіло повернули під час обміну. Я не заспокоюсь, доки винні не постануть перед судом”, — ділиться своїм болем харків’янин Сергій Петренко.
Національна трагедія
Тема військовополонених залишається однією з найболючіших у сучасній українській реальності. Кожен із 273 загиблих у полоні — це трагедія національного масштабу, яка вимагає не лише скорботи, а й дій: розслідування злочинів, притягнення винних до відповідальності, підтримки родин загиблих та посилення міжнародного тиску на країну-агресора.
Український народ продовжує боротися за кожного свого захисника, вимагаючи від світу не закривати очі на ці страшні злочини. Пам’ять про загиблих у полоні стає ще одним нагадуванням, чому Україна так відчайдушно бореться за свою свободу і незалежність.
